СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).

Ріст освітнього і культурного рівня козацько-старшинської верстви і української шляхти об'єктивно диктував потребу в переході від козацького літописання до узагальнюючих історичних творів. Саме цим можна пояснити появу в середині та другій половині XVIII ст. низки компілятивних праць з метою створення повної історії України. Серед них варте уваги «Коротке описання Малоросії», що було видрукуване в 1878 р. як додаток «Літопису Самовидця». Твір написаний у стилі козацького літописання в середині 30-х рр. XVIII ст. і охоплював події з княжих часів до 1734 р. Якщо домонгольський період Русі, за­хоплення її Ордою, а згодом Польщею і Литвою подано схема­тично, то оповідання про козацьку СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). Україну, Визвольну війну українського народу, виклад подій на рубежі ХУІІ-ХУІП ст. має докладний характер. По суті, це була стисла історія України, в якій за хронологією висвітлюва­лись події з X до XVIII ст. Автор описання не встановлений але цілком очевидною є його належність до тієї частини козацької старшини, яка схвально ставилась до переходу Ук­раїни під руку Москви. Він бачив своє завдання в тому, аби по­казати, як гетьман Б. Хмельницький після вигнання поляків привів «під високодержавну руку государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всеросійського». Іншими словами, поява цього і подібних до нього творів СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). пе­реслідувала двояку мету: доводити тяглість української історії від княжої доби і формувати водночас суспільну думку про її спільність з російською історією. Дослідники «Короткого описання Малоросії» дійшли вис­новку, що його автор не досліджував джерела, а скомпілював свій твір на основі готових свідчень, запозичених у попередників. Простота і доступність викладу матеріалу надали цьому твору досить широкої популярності, а його текст використовували автори наступних праць з історії України.

Серед інших творів літописного характеру цієї доби можна назвати «Чернігівський літопис», що нагадує хроніку подій з 1587 до 1725 р., а також «Летописец, или Описание краткое, знайтнейших действ й случаев, что в котором году деялося в Украйни СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом бьіл козацким». В. Антонович довів, що автором твору міг бути Яків Лизогуб (1675-1749) - вихованець Києво-Могилянської академії, генеральний бун­чужний, якого, за наказом Петра І, було ув'язнено у Петропавлівській фортеці, а після смерті імператора він став наказ­ним гетьманом. З другої половини XIX ст. цей твір фігурує в історіографії як «Літопис Лизогуба». В його основу покладено козацькі хроніки, але в першу чергу «Літопис Самовидця», фамільні записи родини Лизогубів. Відомо, що ця родина була на боці І. Мазепи, хоча в «Літописі» він засуджується за перехід на бік Карла XII. Будучи прибічником СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). українського автономізму, Я. Лизогуб негативно ставився до створення Малоросійської колегії, засуджував дії її представників в Україні. Хоч трансформація в наукові праці козацького літописання відбувалася повільно, воно продовжувало відігравати провідну роль у збагаченні історичної думки.

Тему козацького історичного літописання середини ХУІІІ ст. завершують твори С. Лукомського та П. Симоновського, які заявили про себе саме як історики, а не літописці. Вони обидва вихідці з козацьких родин, вихованці Київської академії, службовці Генеральної військової канцелярії, українські патріоти і державники.



Стефан Лукомський (1701-1779) - походив з Умані, був сотником і полковником, історик і перекладач, вихованець Київської академії. Ще будучи прилуцьким сотником, він пе СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).­реклав щоденник С. Окольського і написав до нього оповідан­ня з історії України за десять років до Визвольної війни. Йому належить переклад записки польського історика Матвія Титлевського з власним доповненням про похід П. Сагайдачного в Кафу, про смерть С. Кішки, про Хотинську битву та ін. Ос­новний твір С. Лукомського має назву «Зібрання історичне», яке охоплює історію України від її захоплення Литвою до кінця XVII ст. На початок твору автор виніс питання «Що є козак?» і в такий спосіб дав зрозуміти, що весь цей період пов᾿язаний з козацтвом як новою суспільною і військовою силою. Зародження козацтва автор не СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). виводить з історії сарматів чи хазар, а з подій XVI ст. і розглядає його як виключно автохтонне українське явище. З козацтвом він ув'язував національно-визвольні повстання під проводом Д. Гуні та Я. Острянина, мотивував його провідну роль у суспільному житті. Твір був опублікований Київською археографічною комісією як додаток до «Літопису Самовидця».

Вагомий внесок у розвиток української історичної думки середини XVIII ст. належить історику Петру Симоновському (1717-1809). Він походив з ніжинських козаків, окрім Київської академії, навчався в університетах Кенігсберга, Галле, Віттенберга, Парижа, прилучившись до надбань західноєвропейської історичної науки. Був сотником, суддею, членом Генерального суду. Свою давню мрію створити історію козацької України він СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). реалізував у праці «Коротке описання про козацький малоросійський народ та його військові спра­ви» (1765). Вона написана з державницьких позицій і віддзер­калює вузлові події української історії від найдавніших часів до 1750 р., тобто до останнього відновлення гетьманства Кири­ла Розумовського.

Українська історіографія одержала з рук П. Симоновського працю справді історичного характеру, побудовану на україн­ських і зарубіжних джерелах, з посиланнями на них у тексті. Автор дає своє трактування слова «козак», викладає погляд на розвиток козацтва, коріння якого відносить до скіфської доби, зокрема тих скіфів, що ототожнювалися з слов'янами. Сама Русь постає з уст П. Симоновського як держава скіфсько-слов'янського СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). племені. Це була чи не перша спроба загли­битись у етногенез українців докняжих часів. Новим в історичній думці можна вважати і те, що П. Симоновський розрізняє малоросів і великоросів у період ще до XIV ст. і ув'язує цей водорозділ з захопленням українських земель Польщею та Литвою. Хоч у творі говориться про деякі спільні джерела формуван­ня українських, донських, уральських і терських козаків, але при цьому наголошується на найдавніше походження запо­рожців і поширення козацтва на весь південь України.

На відміну від інших тогочасних дослідників української історії, П. Симоновському властива цілісна ідейна концепція самобутності і старшинського СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). автономізму України, головним мотивом якої є ідеалізація її гетьманського устрою. Не випад­ково скасування гетьманства він називає «некорисним» для України і оцінює його як ліквідацію її автономії.

Основна частина «Короткого описання...» присвячена Виз­вольній війні українського народу середини XVII ст., пере­можні битви якої ув'язуються з особистими заслугами Б. Хмельницького. Автор прихильно ставиться до приєднання України до Московії, вороже налаштований до політики І. Виговського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, демонструючи таким чином проросійську орієнтацію, але лише до того моменту, коли не почався відвертий наступ царизму на українську автономію. Принципове значення мала теза П. Симоновського що не шаблею українців взяли, що СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). вони приєдналися вільно, а, значить, можуть і роз'єднатися. Підсумовуючи сказане про козацьке літописання першої «половини і середини XVIII ст., можна стверджувати, що українська історична думка зазнала помітного впливу не тільки ідей просвітництва, барокового стилю, а й автономістських поглядів і дій І. Мазепи, що вона витворила більш-менш за­гальний погляд на цілісність і тяглість історії України, почи­наючи з давніх часів до кінця Гетьманщини. Українська істо­рична думка, обстоюючи самобутність українського народу, автономний устрій його козацько-гетьманської державності, наштовхувалась на дедалі сильніший спротив ідеології велико­державницької та шляхетської винятковості російської, польської історіографії.

Перша половина XVIII ст. пов'язана із СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). зародженням ідеології просвітництва як синтезу ідей гуманізму та реформації, прихильники якої вважали, що рушієм суспільного прогресу виступають освіта, освічені особистості. Просвітники виступали прихильниками освіченого абсолютизму, ідеї цінності людини, її вдосконалення, вивільнення науки з-під опіки теології. Осередком просвітництва була Західна Європа, зокрема Франція, де з середини XVIII ст. історія стала самостійною навчальною дисципліною, вийшла 30-томна історія Франції.

У Великій Британії активізувалась діяльність товариства антикварів, публікації старовини, в університетах Оксфорда і Кембриджа були відкриті кафедри нової історії. З просвітництвом тісно пов'язана концепція раціоналізму, за якою основою історичного розвитку є розум, а людина здатна за допомогою розуму осягнути закони природи СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). і суспільства, встановити справедливі відносини, побудувати суспільство загального добробуту. Засобом до цього розглядав­ся прогрес науки і освіти.

Коли королем Польщі став Станіслав Понятовський, проблеми світської освіти і науки ви­сунулися на перший план його державницької діяльності. Польща стала своєрідним резервуаром, через який поширю­вались в Україні прогресивні західноєвропейські просвіт­ницькі ідеї. Чимало вихідців з України навчалися в Кракові та Варшаві, не кажучи вже про Львівський університет, заснований 1661 р. з правом викладання всіх тогочасних дисциплін та присудження вче­них ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і .доктора.

Розвитку просвітництва в Росії сприяли деякі реформи Петра І, діяльність М. Ломоносова, Д СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).. Фонвізіна, М. Новікова та ін.. а також сотень українців - вихованців Києво-Могилянської академії, діячів української церкви. Українська Геть­манщина продукувала і постачала високоосвічені кадри для Московщини. Ще при Петрі І майже всі єпископські кафедри в московських парафіях займали українці, а з часів Єлизавети вони призначалися канцлерами, магістрами, професорами університету, директорами шкіл тощо. Українське просвітництво ґрунтувалося як на власних традиціях гуманістів-просвітителів Київської Русі, так і на запозичених ідеях західноєвропейських енциклопедистів Вольтера, Дідро, Монтеск'є, Віко та ін. Національні традиції просвітництва були закладені діячами братств і Києво-Могилянської академії, її випускники справили помітний вплив на розвиток просвітництва в Росії в цілому СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).. Зокрема Р. Козицький (1725-1775), будучи професором університету у Петербурзі, очолив тут гурток «Зібрання», який опікувався перекладом на російську мову «Енциклопедії» Дідро, творів інших західних просвітників, виданням журналів. Плодотвор­ну просвітницьку діяльність провадив інший вихованець Київської академії і Петербурзького університету, член мало­російської колегії Яків Козельський (1727-1793) - енциклопе­дист, філософ та цінитель старовини. Його праця «Філософські рішення», роздуми про людське пізнання, ідеї лібералізму і соціальної справедливості справляли помітний вплив на формування молодої генерації просвітників. За Я. Козельським, суспіль­ство має сповідувати розумний егоїзм, доброчесність, орієнту­ватися на загальну вигоду.

Провідники просвітництва не могли не зважати на нову фазу наростання національно-ви­звольної боротьби СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). проти політики Польщі, Московщини, Ту­реччини, Кримського ханства. Вже в першій половиш XVIII ст. на українському Правобережжі розгорнувся гайдамацький рух, який поповнювався і очолювався вихідцями із запорозького козацтва. Згодом він переріс у велике визвольне повстання під назвою Коліївщина, для придушення якого об'єднались польська шляхта і російський царизм. На Галичині активно діяли загони опришків. Вихід з тяжкого економічного і соціального становища, національне визволення України просвітники вбачали в піднесенні освітнього рівня населення, у відродженні національних традицій, розвитку шкільництва, науки. За таких умов на чільне місце висувалась потреба подальшого розвитку знань з історії українського народу, українського козацтва, Визвольної війни українського народу СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). під проводом Б. Хмельницького і української державності.

Особливість українського просвітництва зумовлювалась тим, що ні на Правобережжі, ні на Лівобережжі у XVIII ст. ще не існувало потужного середнього класу як основного носія ліберально-демократичних ідей просвітництва в Західній Європі. Тому цю функцію брала на себе освічена частина ко­зацької старшини, яка вірила в силу освіти і розум, виступала на оборону національних традицій і окремішності українсько­го народу, його культури, звичаїв, обрядів шляхетство.

Під впливом просвітництва змінювались характер, зміст і функції історичної думки, яка переглянула акценти щодо пріоритетів дослідження, висунувши на перший план особи­стість, проблеми духовності, побуту, звичаїв. У СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). середині XVIII ст. створюється ряд проектів щодо відкриття українського університету. Однак усі ці проекти не знаходили підтримки царизму який боявся, що ріст освіти українців посилить дух мазепинства і сепаратистські настрої Гетьманщини. Як живий струмок історичної пам'яті українців, розвивалася усна історична творчість, самобутня пісенна і побутова культура, релігійна світська обрядовість. Інтерес до історії свого роду, свого краю переростав у зацікавленість історією всього народу.

Передова козацька верства негативно реагувала на запровадження Малоросійської колегії, що було відвертим кроком до ліквідації Гетьманщини, на масові репресії, на обмеження у вживанні української мови, у виданні книг, особливо після 1721 р., коли Києво-Печерській і Чернігівській друкарням СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). було заборонено друкувати українські книги, коли з Києва було вислано студентів -Могилянської академії - уродженців українських земель. Твори козацької історіографії, що дійшли до нас, були написані староукраїнською мовою, набли­женою до церковнослов'янської, а при їх виданні у XIX ст. вони русифікувалися. Попри зовнішню лояльність української козацької еліти до Російської імперії, вона не ототожнювала українську історію з російською, а сприймала як автономну частину, як окрему гілку. З високими ідеалами просвітництва співзвучні ідеї бароко -- стилю не тільки мистецтва, але й мислення та поведінки людей перехідної епохи, епохи наукових відкриттів. Його виникнення в Україні пов'язане з добою І. Мазепи, з утвердженням СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). національно-гуманістичних цінностей. Провідною рисою українського бароко стало звертання до національних традицій не тільки в літературі, мистецтві, архітектурі, але й у суспільній свідомості, в історичній думці. Осередком барокової культури, філософського та історичного мислення була Києво-Могилянська академія, яка, на жаль, потрапивши від контроль царської влади, дедалі більше русифікувалася.

Феномен барокового мислення українського просвітництва, його гуманістичної сутності найбільш яскраво відтворює просвітницька діяльність і творча спадщина Григорія Сковороди (1722-1794) - вихованця Київської академії, видатного філософа, талановитого поета і перекладача. Філософія для Г. Сковороди - це любов до мудрості, яка скеровує людину до тієї мети, щоб дати життя духу, благородство серцю, світлість думкам. Як просвітник СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). філософ вважав, що ідеальним може бути тільки таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію творчих здібностей, насамперед шляхом освіти і самопізнання. Найвищою і пріоритетною (за словами Г. Сковороди, «верховною» наукою) він вважав науку про людину. У цій науці відводилось важливе місце і знанням з історії людства, людських цивілізацій, суспільного устрою. Історія - шлях до мудрості. Філософ оспівує образ римської богині мудрості Мінерви, визнає універсальність людського розуму. Вся його система поглядів, ґрунтуючись на теорії «трьох світів» та «двох натур», проникнута раціоналістичними засадами, ідеєю всесвітнього розуму, вбачала в ньому духовне підґрунтя науки і освіти, рушія людського життя. Всі людські перекази, в СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). т. ч. й історичні, є лише «тінь» відобра­ження закону Божого (Біблії як носія закону), тобто «Премудрості». Головне філо­софське питання, яке він осмислював, це не тільки відношення Буття і Свідомості, але й проблема походження людини, її сутності, шляху до щастя. Орієнтація на філософію «серця», яке розглядалося джерелом добра, життя, істини і свободи, вирізняло погляди Г. Сковороди від багатьох його сучасників. У творах філософа прославляються високі морально-етичні ідеали, зокрема «отець вольності» Б. Хмельницький, розкри­вається значення історії для формування духовності особи.

Філософські погляди Г. Сковороди справляли помітний вплив на суспільну свідомість, на розвиток української істо­ричної думки, оскільки СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). він творив і навчав українців, був не­розривно зв'язаний з Україною та її історією, залишився взірцем служіння своєму народові. З іменем Г. Сковороди та його послідовників співвідноситься етико-гуманістичнии напрям української історико-філософської думки, що ґрунту­вався на усвідомленні передовою верствою українського суспільства необхідності автономного розвитку України, її відлучення від Польщі та Росії як неодмінної умови збережен­ня національної самобутності українців.

Окремо слід зупинитися на історичних поглядах Георгія (Григорія) Кониського (1717-1795) - теж вихованця, ви­кладача і ректора Київської академії (1751), активного просвітницького діяча, автора низки церковних, філософсько-історичних і літературних творів. На його творах помітно позначились тогочасні західноєвропейські філософські вчення гуманістичного СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). і просвітницького спрямувавня. Універсальним проявом історичного процесу він вважав рух, першорушієм якого є Бог. У своїх історичних працях «Записка... о том, что в России до XVI века не было унии с Римской церковью» (1747) та інших виступав за повернення уніатів до православ'я, обстоював національні і релігійні права українців та білорусів, що проживали у складі Речі Посполитої, засуджував суспільні вади. З іменем Г. Кониського деякі дослідники дов'язують написання «Історії русів».

Активну просвітницьку діяльність провадив учень Г. Ко­ниського Василь Рубан (1742-1795) - вихованець Київської академії та Московського університету, історик, перекладач, поет, видавець журналу в Петербурзі «Ни то, ни се СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).», збірника «Старовина та новина». Він видав подорожні записки В. Григоровича-Барського - українського мандрівника і письменни­ка про Угорщину, Австрію, Грецію, Італію та інші країни. За участю вихованця Київської академії, особистого секретаря Катерини II О. Безбородька опублікував «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (1777), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік» (1777).

З просвітницькою діяльністю пов'язано чимало козацьких родин. Прикладом тут може бути рід Полетик. Ряд істориків серед можливих авторів «Історії русів» називають Григорія Полетику (1725-1784) та його сина Василя. Григорій Андрійович після закінчення Київської академії працював перекладачем у Петербурзькій академії наук, головним інспектором шляхетського корпусу, був депутатом комісії зі СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). вкладання «Нового уложения». Він активно обстоював автономний устрій Лівобережжя, написав ряд історико-правничих праць, зокрема, «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена была и о образе ее управлення».

Отже, українська історична думка першої половини і сере­дини XVIII ст. розвивалася в руслі європейського цивілізаційного процесу, під потужним впливом ідей просвітницт­ва, раціоналізму, барокового стилю мислення. Українське історичне письменство звернулося до національних традицій, утверджувало етико-гуманістичні цінності, любов до мудрості, високу духовність. З просвітництвом ув'язується початок трансформації історичних знань у наукову систему.

Антикварна діяльність як усвідомлене збирання старожитностей, сімейних реліквій, рукописних і друкованих книг, документів СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.)., творів образотворчого і прикладного мисте­цтва, записування усної народної творчості, обрядів була предтечею археографічної діяльності. Під археографічною діяльністю розуміють вивчення документальних та інших пам'яток з метою їх залучення до наукового і культурного обігу. Вона включає пошук, наукове опрацювання і публі­кацію документальних джерел. Інтерес в Україні до джерел, своєрідна «документалізація» історичного знання віддзеркалювали західноєвропейські тенденції розвитку історичної науки, зародження критичної історії, прихильники якої, спираючись на історичні пам'ятки, вчили критично ставитись до творів попередників, переглянути існуючі погляди, розвивати історичну критику джерел. Шлях до наукової історії передбачав перехід від збирання джерел, колекціонування антикваріїв до їх критичного вивчення та аналізу, до теоретичного осмислення СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). подій і фактів.

Документалізм у російській і українській історіографії значною мірою пов'язаний з діяльністю Герхарда Фрідріха Міллера (1705-1783), який прибув у Росію з Німеччини в 1725 р. і зібрав колекцію копій документів з російської та української історії. У 1762 р. він запросив до співпраці німецького історика Августа Людвіга Шльоцера (1735-1809) - автора ґрунтовних джерелознавчих досліджень. Їх діяльність у Росії сприяла поверненню істориків обличчям до документів, поєднанню в їх творчості дослідження джерел і наукового осмислення історії. Ця тенденція безпосередньо торкнулася України, оскільки найважливіші джерела з української історії привернули увагу російських істориків, які силкувались роз­глядати їх як російські.

Початок археографічної діяль СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).­ності в Україні відносять до середини і другої половини XVIII ст. Однак, за великим рахунком, осмислене створення писемних джерел в українській історіографії як передумова їх оприлюд­нення має значно давнішу історичну традицію. Достатньо нагадати про написання споминів, діаріушів, мемуарів ще в Княжі часи. Створення такого роду джерел набуло якісно нового рівня в козацько-гетьманську добу і безпосередньо стимулювало їх публікацію. Виникла потреба виокремити цей комплекс творчої діяльності в умовно самостійну сферу. Власне це і стало одним із чинників станов­лення історичної науки.

Ряд історіографів та джерелознавців до піонерів української археографії відносять С. Лукомського, який ще у 1738 р. опублікував перекладений ним з польської СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). мови щоденник С. Окольського «О Остряниновой войне зъ ляхами», що мав важливе значення для вивчення історії Визвольної війни ук­раїнського народу.

Вихідці з України О. Безбородько, В. Рубан, Д. Трощинський, Ф. Туманський та ін., опинившись у Петер­бурзі на державній службі чи на науковій роботі, здійснили ряд практичних кроків щодо видання матеріалів з української історії, що мало велике значення для збереження історичної пам'яті і для збагачення джерельної бази історичної науки. За ініціативою В. Рубана в 1771 р. видавався часопис «Трудолюбивий муравей», в 1772-1773 рр. виходив збірник «Старина й новизна», які публікували деякі джерельні ма­теріали і розвідки СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). з історії України. Вони лягли в основу пер­ших археографічних публікацій, зокрема, «Краткой летописи Малыя России 1506 по 1776 г.», яке здійснив В. Рубан при підтримці О. Безбородька в 1777 р. Це був скла­дений у 30-х рр. список з «Короткого описання Малоросії», у якому козацько-гетьманська доба і давньокиївський період розглядалися як єдине ціле надбання руського народу, що фігурує у творі як український.

Активну видавничу діяльність провадив Федір Туманський (бл. 1750-1810) - виходець з козацько-старшинського роду, член-кореспондент Петербурзької академії наук, автор програ­ми всебічного опису Малоросії, що передбачала роздільне ви­вчення міст і сіл. У 1792-1793 рр. він опублікував у журналі «Российский магазин», що СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). видавався в Петербурзі, ряд доку­ментів, серед яких особливий інтерес представляв Білоцерків­ський маніфест Б. Хмельницького, «Летописец Малыя России», «Літопис Г. Граб'янки» без вказування авторства та ін. Видав­нича справа виокремлювалась в окрему сферу історичної науки, оскільки створювала їй археографічну та джерельну базу.

Треба також виокремити внесок у закладання фундаменту української археографії Миколи Бантиш-Каменського (1737-1814) - українського і російського історика та археографа. Уродженець м. Ніжина, він здобував освіту у Київській і Московській академіях, Московському універси­теті, тривалий час працював у Московському архіві, Колегії закордонних справ. Йому належить відбір, опрацювання і підготов­ка до публікації цілої низки документальних збірників з історії СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). України, які побачили світ у першій половині XIX ст. Йдеться, насамперед, про "Історичні повідомлення про виниклу в Польщі унію", "Листування між Росією і Польщею по1700 р..." та ін.

На думку М. Грушевського, в українознавстві на межі ХУІІІ-ХІХ ст. поширився антикварний напрям, створення історико-антикварної літератури. Справді, з другої половини XVIII ст. під впливом просвітницт­ва набуває популярності приватне колекціонування пам'яток старовини, збирання рукописів і стародруків, формуються гуртки антикварів, що мало важливе значення для архео­графічної практики в майбутньому. Принагідно варто нагадати діяльність Андріяна Чепи (приблизно 1760-1822) - одного з перших колекціонерів писемних старожитностей України. Використовуючи службу СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). в канцелярії малоросійського генерал-губернатора П. Румянцева, він зібрав і систематизував винятково важливі рукописні матеріали і документи з історії України, насамперед доби Гетьманщини. На жаль, унікальні колекції старожитностей були втрачені під час пожежі у маєтку Я. Маркевича, якому А. Чепа передав їх для написання історії України. У «Записках про Малоросію Я. Маркевич використав давньоукраїнські літописи княжої доби, «Синопсис», «Давню російську історію» М. Ломоносова, рукопис І. Єлагіна «Спроба повіствування про Росію», твори О. Манкієва «Ядро російської історії» (про Київську Русь) А. Лизлова «Скіфська історія», словники, журнали та ін. У його «Записках» згадують­ся античні історики Геродот і Плутарх, польські хроністи М. Стрийковський СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.)., В. Коховський, а також французькі, німецькі та голландські автори. Причому в передмові до «За­писок» викладено критичне ставлення до джерел, зазначено, що автор самотужки провадив власні записи в журналі про найважливіші події, зіставляв свої міркування з думками інших авторів з того чи іншого питання. Не випадково ряд дослідників вважає, що праця Я. Маркевича започаткувала в українській історіографії ідею критичної історії.

Сказане відноситься і до праці Олександра Рігельмана (1720-1789) - «Літописного повіствування про Малу Росію» у чотирьох частинах. Цей історик німецького походження, військовий інженер російської армії служив в Україні, провадив топографічні роботи на Запорожжі, а після відставки посе­лився у СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). маєтку своєї дружини в с. Андріївці на Чернігівщині і зайнявся написанням історичних творів. Праця відкривається передмовою, в якій міститься стисла характе­ристика залучених джерел. Тут згадуються стародавні літописи, «Четьї-Мінеї», «Синопсис», польські хроніки, широко використані матеріали козацьких літописів, книга С. Митецького «Історія про козаків запорозьких», власні спостереження. Варто зазначити, що «документалізм» супроводжувався також ілюстраціями із зображеннями представників різних станів українського суспільства, починаючи від гетьмана Богдана Хмельницького, полковників, сот­ників, козаків, шляхтичів і закінчуючи простими селянками. У додатках було вміщено дві карти: а) роздрібненість Русі; б) карта України і сусідніх земель на кінець XVIII ст. Принагідне зазначимо, що, на відміну СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). від творів попередників, автор приділив багато уваги побуту і звичаям україн­ського народу, запорозьких козаків. Старосвітський побут ук­раїнського поспільства віддзеркалювався у родинних записках, щоденниках, в описах зарубіжних мандрівників, у мемуарах.

Зародження і розвиток антикварної та археографічної діяльності, колекціонування старожитностей і писемних пам'яток справляли помітний вплив на розвиток історичних знань і, в першу чергу, на їх документалізацію, на збагачення джерельної бази історичних праць. Порівняльний аналіз літо­писних та історичних творів XVIII ст. дає підстави говорити про тенденцію не тільки до розширення в них джерельних ма­теріалів, їх урізноманітнення, але й збільшення питомої ваги достовірних джерел. Отже, є підстави стверджувати про СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). поча­ток документалізації української історії.

Особливість української мемуаристики XVIII ст., за визна­ченням І. Колесник, у тому, що вона набула антикварного ха­рактеру, її представників поєднували спільність козацького походження, приналежність до козацької еліти, військова та державна служба, прагнення осягнути різні сторони громад­ського та родинного життя, політичні події, суспільні настрої, взаємини між різними верствами українського суспільства.

Серед піонерів української мемуаристики козацько-геть­манської доби можна виділити авторів щоденників, журналів-діаріушів М. Ханенка, Я. Маркевича, П. Апостола та ін. Вели­ку інформаційно-пізнавальну цінність має щоденник Миколи Ханенка (1691-1760) - вихідця з родини гетьмана Михайла Ханенка, вихованця Київської академії, старшого канцеля СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).­риста Генеральної канцелярії. З 1719 р. він вів щоденник, фіксуючи в ньому не лише родинні та господарські справи, але й суспільні військові і цивільні події, козацьку службу, наст­рої козаків та старшини. У 1884 р. О. Левицький опублікував цей щоденник і його відомості стали надбанням історичних знань.

У Щоденнику Якова Марковича, який відкривається «Кроничкою» 1492-1715 рр., укладеною його тестем П. Полубот­ком, зафіксовані події 1717-1767 рр. Цей щоденник опублікував його онук Олександр Маркевич у 1859 р. в Москві, а наприкінці 90-х рр. він вийшов друком у Києві завдяки старанням О. Лазаревського. Він же оприлюднив 1895 р. в «Киевской старине» переклад з французької щоденника лубенського полковника Петра СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). Апостола. Щоденник вівся короткий період: з травня 1725 до травня 1727 р., але насичений цінною інформацією.

З середини XVIII ст. започатковуються також висліди з етнографії України. Йдеться про описи українських весіль, інших обрядів, записування українських пісень, народних дум, вірувань.

Загалом, започаткування антикварної та археографічної діяльності стало важливим чинником розвитку української історичної думки, її документалізації. Однак зосередження видавничої справи в Петербурзі закладало такий підхід до джерел з історії України, за яким вони трактувались як джерельна база так званої загальноросійської історії. І хоч більшість українських «антикварів», колекціонерів старовини, їх видавців відзначалися місцевим патріотизмом, вони були поставлені в умови, за яких видання СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). творів і видавнича справа провадилися російською мовою і супроводжувалися ідеологією лояльності. Незважаючи на це, видавнича діяльність сприяла нагромадженню документально-джерельних матеріалів і поширенню знань з української історії.

У XIX ст. роль історіографічного елементу дедалі зростає у зв'язку зі зміною статусу самої історичної науки. У перші деся­тиліття XIX ст. історія остаточно відокремлюється від словес­ності, завершується перехід від аматорства до професійних за­нять історією. Зростає роль історіографічного знання як само­свідомості науки. Перші спеціальні історіографічні праці ви­никають довкола «Історії» М. Карамзіна, яка мала великий на­уковий і культурно-громадський резонанс у російському суспільстві протягом усього XIX ст.

Разом з тим СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). про історіографічні знання перших десятиліть XIX ст. слід говорити лише як про певну галузь історичного досліджен­ня. Формування дисциплінарного образу історіографії припадає на другу половину XIX ст., що пов'язано із розбудовою теоретич­них і організаційних засад цієї галузі історичного знання.

68. «Історія Русів» та її місце в історіографії історії України.

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ (1866-1934) - історик ("батько української історії"), письменник, суспільно-політичний та державний діяч, голова Центральної Ради, перший президент УНР. Народився у м. Холм (тепер м. Хелм, Польща). Батько М.С.Грушевського займався педагогічною діяльністю, родина постійно переїжджала. В 1880- 1886 рр. М.С.Грушевський навчався у Тифліській гімназії СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).. Після її закінчення вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де став учнем В.Б.Антоновича. У 1894 р. за рекомендацією В.Б.Антоновича очолив кафедру історії України у Львівському університеті. З 1897 р. М.С.Грушевський очолив Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка у Львові, був редактором його "Записок" (понад 100 томів). Головною працею М.С.Грушевського стала фундаментальна 10-томна "Історія України-Руси", де він окреслив схему української історії: Київська Русь - Галицько-Волинська держава - Литовсько-Польська доба - Козацька держава - Гетьманщина, тим самим довівши безперервність історії України. У своїх працях М.С.Грушевський завжди відстоював національні інтереси українського народу, обґрунтовував його право на СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). власну державність. З початком Першої світової війни 1914, М.С.Грушевський повернувся в Росію. За підозрою у шпигунській діяльності на користь німців, його одразу було вислано до Симбірська, а потім переведено до Москви. У березні 1917 р. з початком революції М.С.Грушевський повернувся до Києва, де очолив новостворену Центральну Раду. Під його керівництвом Центральна Рада перейшла від вимог автономії України до проголошення повної державної незалежності УНР. Після гетьманського перевороту Павла Скоропадського у квітні 1918 р. М.С.Грушевський продовжував займатися науковою діяльністю, а у березні 1919 р. виїхав за кордон, до Чехословаччини та Австрії. У 1924 р. М.С.Грушевський повернувся до СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). Радянської України. Він був обраний академіком ВУАН (1924) та АН СРСР (1929). Однак на співпрацю з більшовицьким режимом М.С.Грушевський не пішов, продовжуючи працювати в руслі національної української історіографії, створивши цілу школу серед українських істориків того періоду. Він видавав збірники історичних праць "Україна" та "За сто літ". Радянська влада розпочала запеклу боротьбу з "буржуазним націоналістом" Грушевським і його прибічниками. В 1930 р. була сфабрикована справа "Спілки визволення України", за якою були репресовані багато учнів М.С.Грушевського, а в 1931 р. за справою "Українського національного центру" був заарештований і він сам, щоправда згодом випущений. Але в 1934 р. за загадкових обставин М.С.Грушевський СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). раптово помер у Кисловодську. Ім'я М.С.Грушевського було викреслене з радянської історіографії, більшість його співпрацівників і учнів були репресовані і загинули, серед них брат Олександр Сергійович Грушевський і дочка Катерина Михайлівна Грушевська, згадки про них в радянській історіографії були заборонені. Творчий спадок М.С.Грушевського становить понад 2 тис. праць. Серед них "Очерк истории украинского народа" (1904), "Ілюстрована історія України" (1911), "Історія української літератури: У 5 т." (1923-1927), "З історії релігійної думки на Україні" (1924) та багато інших.

Якщо В. Антонович був носієм позитивістського ідеалу науковості - збирання, обробки, публікації широкого комплексу джерел з української історії, то вже М. Грушевський спричинився до витвору СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.). нового ідеалу науковості - узагальнюючого історико-соціологічного дослідження на підставі великого масиву «очищених» історичною критикою джерел. Сьогодні на зміну логічно вивіреному за аналогією з математичним та дисциплінарно орієнтованому дослідженню приходить історичний дискурс, суттєвим для якого є не стільки докладно вивірений результат, скільки дії, спрямовані на здобуття цього результату.

У 1890 р. центр культурно-громадського та наукового життя українства остаточно пересувається до Галичини. Навколо Львівського університету, НТШ, численних літературно-науко­вих видань зосереджуються кращі інтелектуальні сили свідо­мого українства. Лідером розумового руху в Галичині став ви­хованець Київського університету М. Грушевський.


documentaprxmpt.html
documentaprxuab.html
documentaprybkj.html
documentapryiur.html
documentapryqez.html
Документ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ (КІНЕЦЬ ХVIII-ХІХ ст.).